Ст 214 жилищного кодекса

Ст 214 жилищного кодекса

1. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

2. При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 214 Цивільного процесуального кодексу України

1. Коментована стаття регулює порядок постановлення рішення суду, а саме встановлює коло питань, які суд повинен вирішити під час ухвалення рішення у будь-якій цивільній справі. Якщо котрісь із цих питань судом не вирішені, це вплине на законність і обґрунтованість рішення.

До питань, які вирішує суд під час ухвалення рішення, належать наступні:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Вирішення цього питання відбувається внаслідок перевірки тих обставин, на які покликався позивач у своїй позовній заяві, доказами, які досліджувалися в судовому засіданні. Суд повинен перевірити кожну обставину, що входить до підстав позову або підстав заперечення, і з’ясувати, якими саме доказами кожна з них підтверджується або спростовується;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Закон надає правового значення обставинам, які безпосередньо не стосуються спірних правовідносин, але які впливають на вирішення спору. Такими можуть бути пропущення строку позовної давності, матеріальне становище сторін, стан здоров’я, вік особи, кількість утриманців, місце роботи, фактичне місце перебування. Закон дає лише приблизний, невичерпний перелік цих обставин, оскільки обставини, які мають значення для справи, визначаються судом у кожній окремій справі;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. На підставі обставин, встановлених судом при вирішенні попередніх питань, суд переходить до правової кваліфікації спору, тобто визначає правову природу цих відносин та правову суть спору;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Після оцінки фактичних обставин справи та визначення їх правового характеру, суд визначається щодо того, яку саме правову норму слід застосувати, а також зміст цієї норми. При цьому суд вирішує також в якій редакції ця норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. Відповідь на це питання залежить від встановлених судом обставин та правової норми, що застосовується. Якщо суд правильно встановив обставини і дав їм правильну правову кваліфікацію, рішення суду буде законним і обґрунтованим;

6) як розподілити між сторонами судові витрати. Вирішуючи це питання, суд застосовує ст. 88 ЦПК, вирішує склад та розмір судових витрат по справі, проводить відповідні обчислення;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення. При вирішенні цього питання, суд керується ст. 367 ЦПК. Суд допускає негайне виконання рішень у справах про 1) стягнення аліментів — у межах суми платежу за один місяць; 2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; 3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за один місяць; 4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; 5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; 6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Це питання вирішується судом у тих випадках, коли судом вживалися заходи забезпечення позову, з урахуванням змісту постановленого рішення (задоволено позов чи ні), встановлених судом обставин.

2. Усі питання повинні вирішуватися у тій послідовності, в якій вони передбачені у коментованій статті. Додержання саме такого порядку забезпечує законність та обґрунтованість рішення. Разом з тим, коментована норма адресована виключно судді і її дотримання судом не може бути перевірено жодним способом.

3. З 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ систематично публікує інформаційні листи з узагальненнями правових позицій Верховного Суду України, висловлених за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Правові позиції систематизуються за категорією справ (наприклад: захист честі, гідності, ділової репутації; право власності; відшкодування шкоди; земельне право; зобов’язання, що виникають з правочинів; справи, що виникають з сімейних правовідносин тощо) та являють собою коротенькі змістовні витяги із постанов Верховного Суду України з посиланням на номер та дату їх прийняття.

Обов’язковість врахування правових позицій Верховного Суду України при ухваленні судових рішень чітко передбачена у ст. 360 7 ЦПК України. Верховний Суд України покликаний, за умови неоднакового вирішення того чи іншого питання судом касаційної інстанції, у порядку перегляду судових рішень, визначити котра із норм матеріального права повинна застосовуватись для регулювання спірних правовідносин.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 214. Початок досудового розслідування

1. Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування.

2. Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення затверджуються Генеральною прокуратурою України за погодженням з Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

3. Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється негайно після завершення огляду. У разі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України, досудове розслідування розпочинається негайно; відомості про нього вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань при першій можливості.

4. Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

5. До Єдиного реєстру досудових розслідувань вносяться відомості про:

1) дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення;

2) прізвище, ім’я, по батькові (найменування) потерпілого або заявника;

3) інше джерело, з якого виявлені обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення;

4) короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела;

5) попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення і зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

6) прізвище, ім’я, по батькові та посада службової особи, яка внесла відомості до реєстру, а також слідчого, прокурора, який вніс відомості до реєстру та/або розпочав досудове розслідування;

7) інші обставини, передбачені положенням про Єдиний реєстр досу-дових розслідувань.

У Єдиному реєстрі досудових розслідувань автоматично фіксується дата внесення інформації та присвоюється номер кримінального провадження.

6. Слідчий невідкладно у письмовій формі повідомляє прокурора про початок досудового розслідування, підставу початку досудового розслідування та інші відомості, передбачені частиною п’ятою цієї статті.

7. Якщо відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені прокурором, він зобов’язаний невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті обов’язок із внесення відповідних відомостей про вчинене кримінальне правопорушення покладається на слідчого, прокурора, до якого надійшла заява, повідомлення про таке діяння або в разі виявлення кримінального правопорушення слідчим, прокурором самостійно з будь-якого джерела. Заяви про вчинене кримінальне правопорушення можуть бути зроблені фізичними особами або подані від імені юридичної особи, і в такому випадку подавачем заяви повинна бути особа, що представляє інтереси підприємства, організації чи іншої юридичної особи. Всі заяви громадяни і юридичні особи мають право подавати прокурору чи посадовій особі будь-якого правоохоронного органу, які не мають права відмовити у прийнятті такої заяви. Службова особа правоохоронного органу, прокурор, що приймає усне повідомлення, зобов’язані переконатися в особі заявника (прізвище, ім’я й по батькові, місце проживання, місце роботи та інші дані, що можуть знадобитися), встановити з нею контакт на випадок виникнення потреби та викласти в рапорті про прийняття заяви сутність зробленого повідомлення. Письмові заяви і повідомлення, які надходять від юридичних осіб, повинні мати реквізити цієї юридичної особи, що відповідають дійсності, та відомості про місце фактичного знаходження і дані про контактний зв’язок (телефон, факс, електронна

пошті). Повідомлення юридичних осіб підписує його керівник або інша уповноважена особа. Повідомлення про кримінальне правопорушення можуть надходити також від посадових осіб і представників органів державної влади та управління, які мають контрольні або представницькі повноваження. Кримінальним процесуальним законодавством не встановлюється порядок та зміст викладу відомостей про кримінальні правопорушення в заявах або повідомленнях. Це означає, що законом не обмежується зміст і не встановлюється форма даних як щодо офіційних повідомлень, так і повідомлень фізичних осіб, проте надаючи оцінку таким відомостям, прокурор, слідчий повинні переконатися у наявності в них даних, що вказують на об’єктивні ознаки підготовки, вчинення, приховування кримінального правопорушення. Заяви і повідомлення про вчинене правопорушення, які не містять даних про автора і не можуть бути ідентифіковані з автором такого повідомлення, слід визнавати анонімними і такими, що не підлягають розгляду, за винятком випадків повідомлення в них про кримінальні правопорушення, вчинення яких не викликає сумнівів.

2. Якщо заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, прийняті іншою посадовою особою правоохоронного органу, то вони мають бути негайно передані для вирішення у встановленому порядку слідчому, прокурору. Часом подання заяви, повідомлення вважається час (рік, місяць, день, година доби), коли вони надійшли до службової особи правоохоронного органу, що зазначається на письмовій заяві, повідомленні або в протоколі відібрання усної заяви, повідомлення.

3. Самостійне виявлення слідчим, прокурором обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, може мати місце лише під час виконання ними покладених на них обов’язків із здійснення відповідно розслідування кримінальних правопорушень або прокурорського нагляду за дотримання законів. Відомості про факти кримінальних правопорушень, що виявлені у встановленому законом порядку оперативно-розшуковими підрозділами та їх співробітниками, доводяться до відома слідчого, прокурора в офіційних повідомленнях, що підписуються уповноваженими на те особами оперативного підрозділу.

4. Досудове розслідування розпочинається, і в його межах слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії здійснюються лише з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань в порядку, що встановлений ч. 2 коментованої статті.

Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після надходження заяви, повідомлення до правоохоронного органу і незалежно від часу їх надходження безпосередньо до нього, зобов’язаний надати оцінку їх змісту, сутності та за наявності у викладених відомостях ознак, що вказують на вчинення кримінального правопорушення, внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Рішення слідчого, прокурора про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань є процесуальним і приймається у порядку, встановленому для прийняття процесуальних рішень, що

визначений ст. 110 КПК. Здійснення досудового розслідування розпочинається прокурором або слідчим, якого визначає керівник органу досудового розслідування.

Здійснення будь-яких слідчих (розшукових) дій чи інших процесуальних дій, спрямованих на встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається, а виконання таких дій будь-якою посадовою особою правоохоронного органу чи прокурором тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Винятком з цього правила є надання дозволу здійснення у невідкладних випадках до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань огляду місця події з метою встановлення фактичних даних, які можуть вказувати на ознаки кримінального правопорушення. В таких випадках внесення відомостей з відображенням результатів проведеного огляду місця події до Єдиного реєстру досудових розслідувань здійснюється негайно після завершення огляду і повернення слідчої групи до правоохоронного органу з урахуванням того, що внесення таких відомостей здійснюється в автоматичному режимі цілодобово.

5. Відповідно до процесуальних положень, встановлених главою 41 КПК, досудове розслідування розпочинається негайно і відомості про нього вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань за першої можливості не лише у разі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, а й на повітряному судні, що перебувають за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України.

6. Обов’язок прийняти та зареєструвати заяву або повідомлення про кримінальні правопорушення покладено на слідчого, прокурора та інших службових осіб, що уповноважені на їх прийняття. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається, незалежно від того, чи відносяться розслідування фактів про повідомлені кримінальні правопорушення до територіальної юрисдикції або процесуальної компетенції органу, до якого надійшла заява чи повідомлення. Слідчий, прокурор після ознайомлення з поданою заявою чи повідомленням вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення відповідно до п.п. 1-7 ч. 5 коментованої статті, а їх реєстрація та присвоєння номера кримінального провадження здійснюються автоматично.

7. Якщо рішення про внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про кримінальне правопорушення прийнято слідчим, то він невідкладно у письмовій формі повідомляє прокурора про початок та підстави досудового розслідування, а в разі потреби й про інші відомості, які розкривають обставини отримання повідомлення про кримінальне правопорушення, його сутність та інші дані, передбачені ч. 5 коментованої статті.

8. У разі внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань прокурором він зобов’язаний не пізніше наступного робочого дня передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення такого розслідування у формі до-

судового слідства або дізнання, дотримуючись при цьому правил підслідності та територіальної юрисдикції.

Ст 214 жилищного кодекса

Статья 214. Право государственной собственности
[Гражданский кодекс РФ] [Глава 13] [Статья 214]

1. Государственной собственностью в Российской Федерации является имущество, принадлежащее на праве собственности Российской Федерации (федеральная собственность), и имущество, принадлежащее на праве собственности субъектам Российской Федерации — республикам, краям, областям, городам федерального значения, автономной области, автономным округам (собственность субъекта Российской Федерации).

2. Земля и другие природные ресурсы, не находящиеся в собственности граждан, юридических лиц либо муниципальных образований, являются государственной собственностью.

3. От имени Российской Федерации и субъектов Российской Федерации права собственника осуществляют органы и лица, указанные в статье 125 настоящего Кодекса.

4. Имущество, находящееся в государственной собственности, закрепляется за государственными предприятиями и учреждениями во владение, пользование и распоряжение в соответствии с настоящим Кодексом (статьи 294, 296).

Средства соответствующего бюджета и иное государственное имущество, не закрепленное за государственными предприятиями и учреждениями, составляют государственную казну Российской Федерации, казну республики в составе Российской Федерации, казну края, области, города федерального значения, автономной области, автономного округа.

5. Отнесение государственного имущества к федеральной собственности и к собственности субъектов Российской Федерации осуществляется в порядке, установленном законом.

1 комментарий к записи “Статья 214 ГК РФ. Право государственной собственности”

Статья 214. Право государственной собственности

Комментарий к статье 214

1. Праву публичной (государственной и муниципальной) собственности посвящены ст. ст. 214 и 215 ГК РФ.
В комментируемой статье в соответствии с уровнями государственной власти, определенными в ст. 11 Конституции РФ, прежде всего названы субъекты права государственной собственности. Российской Федерации имущество принадлежит на праве федеральной собственности, а субъектам Федерации — республикам, краям, областям, городам федерального значения, автономной области, автономным округам — на праве государственной собственности субъекта Федерации.
Именно раздельность (обособленность) имущества Российской Федерации и ее составных частей (субъектов Федерации) предопределяет самостоятельное участие этих публично-правовых образований в гражданских правоотношениях (ст. 124 ГК). С этим обстоятельством связана и самостоятельная имущественная ответственность таких лиц. В соответствии со ст. 126 Кодекса Российская Федерация не отвечает по обязательствам субъектов Федерации и муниципальных образований. Субъекты Федерации, муниципальные образования не отвечают по обязательствам друг друга, а также по обязательствам Российской Федерации.
Принцип раздельности имущества, относящегося к федеральной собственности и к собственности субъектов Федерации, отразился и на содержании конституционных положений о полномочиях публично-правовых образований. В соответствии со ст. 71 Конституции РФ в ведении Российской Федерации находится федеральная государственная собственность и управление ею. Управление имуществом, относящимся к собственности субъектов Федерации, с позиции ст. ст. 72 — 73 Конституции РФ относится к исключительной компетенции субъектов Федерации.
2. Право государственной собственности, как правило, может возникать по тем же основаниям, что и право частной или муниципальной собственности, например на основании сделки об отчуждении. В то же время в силу специфики правового положения государства ГК РФ закрепляет ряд специальных оснований возникновения государственной собственности (например, обнаружение клада, содержащего вещи, относящиеся к памятникам истории или культуры, — п. 2 ст. 233 ГК).
Однако необходимо иметь в виду, что в большинстве случаев основания возникновения права государственной собственности определяются не положениями ГК РФ, а нормами специального акта — Постановления Верховного Совета РФ от 27 декабря 1991 г. N 3020-1 «О разграничении государственной собственности в Российской Федерации на федеральную собственность, государственную собственность республик в составе Российской Федерации, краев, областей, автономной области, автономных округов, городов Москвы и Санкт-Петербурга и муниципальную собственность». В соответствии с п. 5 комментируемой статьи отнесение государственного имущества к федеральной собственности и к собственности субъектов Российской Федерации осуществляется в порядке, установленном законом. В силу ст. 4 Федерального закона от 30 ноября 1994 г. N 52-ФЗ «О введении в действие части первой Гражданского кодекса Российской Федерации» названное Постановление, как и иные нормативные акты Верховного Совета РСФСР, Верховного Совета РФ, не являющиеся законами, считаются действующими впредь до введения в действие соответствующих законов.
Постановление Верховного Совета РФ от 27 декабря 1991 г. N 3020-1 утвердило перечень имущества, относящегося к федеральной собственности, собственности субъектов Федерации и к муниципальной собственности. Так, например, исключительно к федеральной собственности были отнесены ресурсы континентального шельфа, территориальных вод и морской экономической зоны Российской Федерации, охраняемые или особым образом используемые природные объекты (заповедники, в том числе биосферные, национальные природные парки, курорты, а также заказники, имеющие общереспубликанское значение), объекты историко-культурного и природного наследия и художественные ценности, учреждения культуры общероссийского значения, расположенные на территории РФ, государственная казна РФ (средства республиканского бюджета РФ, Пенсионного фонда РФ, Фонда социального страхования и других государственных внебюджетных фондов РФ, Центрального банка РФ; золотой запас, алмазный и валютный фонды). Указанный перечень относил к числу объектов права собственности учреждения и предприятия — субъекты гражданских правоотношений, при этом подразумевалось, что публично-правовым образованиям принадлежит имущество таких лиц.
Таким образом, принадлежность имущества Российской Федерации названным Постановлением Верховного Совета РФ была определена в силу закона, а не в силу какого-либо юридического факта. В то же время это Постановление предполагало передачу некоторых объектов в государственную собственность республик в составе Российской Федерации, краев, областей, автономной области, автономных округов, городов Москвы и Санкт-Петербурга. Такая передача осуществлялась на основании постановления или иного акта Правительства РФ .
———————————
См., например, распоряжение Правительства РФ от 27 сентября 1994 N 1549-р «О передаче в собственность г. Москвы ряда государственных предприятий, находящихся в федеральной собственности».

Как отмечается в Постановлении Пленума ВАС РФ от 25 февраля 1998 г. N 8 , документом, подтверждающим право собственности субъектов права федеральной, государственной и муниципальной собственности на отдельные объекты, является соответствующий реестр федеральной, государственной и муниципальной собственности. До момента внесения объектов в соответствующий реестр таким документом является перечень объектов, составленный в соответствии с Указом Президента РФ от 22 декабря 1993 г. N 2265 «О гарантиях местного самоуправления в Российской Федерации» и с Положением об определении пообъектного состава федеральной, государственной и муниципальной собственности и порядке оформления прав собственности, утвержденным распоряжением Президента РФ от 18 марта 1992 г. N 114-рп. В то же время среди объектов, не включенных или необоснованно включенных в указанные реестр или перечень, приоритет имеют положения названного Постановления Верховного Совета РФ от 27 декабря 1991 г. N 3020-1.
———————————
Постановление Пленума ВАС РФ от 25 января 1998 г. N 8 «О некоторых вопросах практики разрешения споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав».

3. К числу специальных оснований возникновения права государственной собственности относятся также выкуп бесхозяйственно содержимых культурных ценностей (ст. 240 ГК), национализация (абз. 10 п. 2 ст. 235 ГК) и др.
Особые правила установлены в ряде случаев для таких собственников, как города федерального значения Москва и Санкт-Петербург. На основании п. 4 ст. 225 ГК РФ в собственность этих субъектов Российской Федерации может поступить бесхозяйная недвижимая вещь, находящаяся на территориях этих городов, по истечении года со дня постановки такой вещи на учет и на основании судебного решения о признании права собственности городов федерального значения Москвы и Санкт-Петербурга на данную вещь. Кроме того, в соответствии с п. 2 ст. 1151 ГК РФ выморочное имущество в виде расположенного на территории субъекта Федерации — городов федерального значения Москвы и Санкт-Петербурга — жилого помещения переходит в собственность такого субъекта Федерации. Данное жилое помещение включается в соответствующий жилищный фонд социального использования.
4. В комментируемой статье разграничивается имущество государства и созданных им юридических лиц. Государственные предприятия и учреждения обладают имуществом на ограниченных вещных правах — праве хозяйственного ведения (ст. 294 ГК) и праве оперативного управления (ст. 296 ГК). В отечественном праве наделение указанных лиц имуществом на ограниченном вещном праве рассматривается как один из способов обособления имущества от имущества собственника, достаточный для создания юридического лица . Переданное юридическим лицам государственное имущество — «распределенное». «Нераспределенное» имущество называется казной. Как указывается в п. 4 комментируемой статьи, средства соответствующего бюджета и иное государственное имущество, не закрепленное за государственными предприятиями и учреждениями, составляют государственную казну Российской Федерации, казну республики в составе Федерации, казну края, области, города федерального значения, автономной области, автономного округа.
———————————
См., например: Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть первая: Научно-практический комментарий / Отв. ред. Т.Е. Абова, А.Ю. Кабалкин, В.П. Мозолин. М., 1996. С. 99.

Указанное деление имущества публично-правовых образований на «распределенное» и «нераспределенное» имеет огромное значение для уяснения гражданско-правовой ответственности государства и созданных им юридических лиц. В соответствии со ст. 126 ГК РФ Российская Федерация или субъект Федерации отвечают по своим обязательствам принадлежащим им на праве собственности имуществом, кроме имущества, которое закреплено за созданными ими юридическими лицами на праве хозяйственного ведения или оперативного управления, а также имущества, которое может находиться только в государственной собственности. При этом Российская Федерация, а также субъекты Федерации не отвечают по обязательствам созданных ими юридических лиц, кроме случаев, предусмотренных законом. Так, например, в силу ст. 120 ГК РФ бюджетное учреждение отвечает по своим обязательствам находящимися в его распоряжении денежными средствами. При недостаточности указанных денежных средств субсидиарную ответственность по обязательствам такого учреждения несет собственник его имущества.
В свою очередь, юридические лица, созданные Российской Федерацией или субъектами Федерации, также не отвечают по их обязательствам.
Таким образом, по обязательствам Российской Федерации или субъекта Федерации взыскание может быть обращено на имущество, составляющее казну, причем лишь ту ее часть, которая не исключена из гражданского оборота .
———————————
Так, прямое указание на возмещение вреда за счет казны Российской Федерации или субъекта Федерации содержит ст. 1069 ГК РФ, устанавливающая основания возмещения вреда, причиненного гражданину или юридическому лицу в результате незаконных действий (бездействия) государственных органов либо должностных лиц этих органов.

5. Согласно ст. 9 Конституции РФ земля и другие природные ресурсы могут находиться в частной, государственной, муниципальной и иных формах собственности. Сами по себе конституционные нормы, в отличие от положений Конституции СССР 1977 г. , напрямую не закрепляют принадлежность земли государству, а лишь предполагают возможность такой принадлежности.
———————————
В соответствии со ст. 11 Конституции СССР государственная собственность рассматривалась как общее достояние всего советского народа, основная форма социалистической собственности. В исключительной собственности государства находились земля, ее недра, воды, леса.

Упоминавшееся выше Постановление Верховного Совета РФ от 27 декабря 1991 г. N 3020-1 не определило судьбу земель, ранее находившихся в государственной собственности, предусмотрев принятие в дальнейшем нормативных правовых актов, разграничивающих право собственности на землю и другие ресурсы. Следует признать, что, несмотря на принятие Земельного кодекса РФ, этот процесс нельзя считать завершенным. По сей день затруднительно установить, кому принадлежат многие земельные участки — физическим или юридическим лицам либо публично-правовым образованиям.
Комментируемая статья в п. 2 фактически содержит основание возникновения права собственности в силу закона. В соответствии с этой нормой земля и другие природные ресурсы, не находящиеся в собственности граждан, юридических лиц либо муниципальных образований, являются государственной собственностью. Таким образом, ГК РФ подтверждает факт правопреемства Российской Федерации после распада СССР, являвшегося собственником всех земель.
Цитированное положение рассматривается в судебной практике как основание для отказа в удовлетворении требований о признании права собственности на земельный участок в силу приобретательной давности . Е.А. Суханов полагает невозможным применение данного основания возникновения права собственности к земельным участкам в силу того, что в законодательстве установлена «презумпция их принадлежности только государственным образованиям», а поэтому «для этих объектов… не может возникнуть режим бесхозяйного имущества и приобретение их в собственность по давности владения» (ст. ст. 225, 234 ГК) . Некоторые авторы, напротив, возникновение права собственности на землю на основании приобретательной давности считают возможным, хотя и с некоторыми ограничениями.
———————————
См., например: Определение ВАС РФ от 10 октября 2008 г. N 11590/08 по делу N А40-58234/07-49/542.
Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб. памяти С.А. Хохлова / Отв. ред. А.Л. Маковский; Исследовательский центр частного права. М., 1998. С. 213 — 214.

6. В более очевидных ситуациях, когда происходит завладение иными объектами государственной собственности помимо земельного участка, препятствий к возникновению права частной собственности в силу приобретательной давности нет. При этом, как отмечает Пленум ВАС РФ, поскольку с момента введения в действие Закона СССР «О собственности в СССР» (1 июля 1990 г.) утратили силу положения ст. 90 ГК РСФСР 1964 г. о нераспространении исковой давности на требования государственных организаций о возврате государственного имущества из чужого незаконного владения, при применении положения п. 4 ст. 234 ГК РФ в отношении государственного имущества с этого момента действуют общие нормы об исчислении срока исковой давности .
———————————
Постановление Пленума ВАС РФ от 25 февраля 1998 г. N 8 «О некоторых вопросах практики разрешения споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав».

7. Осуществление права государственной собственности возложено на органы государственной власти в рамках их компетенции, установленной актами, определяющими статус этих органов. Так, в соответствии со ст. 114 Конституции РФ эти функции в отношении имущества, относящегося к федеральной собственности, возложены на Правительство РФ, которое, в свою очередь, наделяет соответствующими полномочиями федеральные министерства и ведомства. Например, Министерство здравоохранения и социального развития РФ осуществляет полномочия собственника в отношении федерального имущества, необходимого для обеспечения исполнения функций федеральных органов государственной власти в соответствующей сфере деятельности, в том числе имущества, переданного федеральным государственным унитарным предприятиям, федеральным государственным учреждениям и казенным предприятиям, подведомственным данному Министерству. Министерство информационных технологий и связи РФ осуществляет полномочия собственника в отношении федерального имущества, переданного федеральным государственным унитарным предприятиям, подведомственным этому Министерству. Министерство обороны РФ осуществляет в пределах своей компетенции правомочия собственника имущества, закрепленного за Вооруженными Силами России.
В случаях и в порядке, предусмотренных федеральными законами, указами Президента РФ и постановлениями Правительства РФ, нормативными актами субъектов Федерации, по их специальному поручению от их имени в отношениях собственности могут выступать государственные органы, органы местного самоуправления, а также юридические лица и граждане.

Гражданский Кодекс Республики Беларусь
Статья 214. Право собственности граждан и юридических лиц

1. В собственности граждан и юридических лиц может находиться любое имущество, за исключением отдельных видов имущества, которое в соответствии с законом не может находиться в собственности граждан или юридических лиц.

2. Количество и стоимость имущества, находящегося в собственности граждан, не ограничиваются, за исключением случаев, когда такие ограничения установлены законом в интересах национальной безопасности, общественного порядка, защиты нравственности, здоровья населения, прав и свобод других лиц. Для юридических лиц такие ограничения могут быть установлены законодательными актами.

3. Имущество, переданное в качестве вкладов (взносов) учредителями (участниками, членами) коммерческим и некоммерческим организациям (кроме переданного унитарным предприятиям, государственным объединениям либо учреждениям, финансируемым собственником), а также имущество, приобретенное этими юридическими лицами, находится в собственности этих юридических лиц.

4. Учредители (участники, члены) коммерческой организации в отношении имущества, находящегося в собственности этой организации, имеют обязательственные права, определяемые в ее учредительных документах.

5. Имущество, приобретенное общественными и религиозными организациями, благотворительными и иными фондами, находится в их собственности и может использоваться лишь для достижения целей, предусмотренных их учредительными документами.

Учредители (участники, члены) этих организаций утрачивают право на имущество, переданное ими в собственность соответствующей организации. В случае ликвидации такой организации ее имущество, оставшееся после удовлетворения требований кредиторов, используется в целях, указанных в ее учредительных документах.

Налоговый кодекс Украины — Статья 213

Статья 213. Объекты налогообложения

213.1. Объектами налогообложения являются операции по:

213.1.1. реализации произведенных в Украине подакцизных товаров (продукции);

213.1.2. реализации (передачи) подакцизных товаров (продукции) в целях собственного потребления, промышленной переработки, осуществление взносов в уставный капитал, а также своим работникам;

213.1.3. ввоз подакцизных товаров (продукции) на таможенную территорию Украины;

213.1.4. реализации конфискованных подакцизных товаров (продукции), подакцизных товаров (продукции), признанных бесхозными, подакцизных товаров (продукции), по которым не обратился владелец до конца срока хранения, и подакцизных товаров (продукции), по праву наследования или других законных основаниях переходят в собственность государства;

213.1.5. реализации или передачи во владение, пользование или распоряжение подакцизных товаров (продукции), которые были ввезены на таможенную территорию Украины с освобождением от налогообложения до истечения срока, определенного законодательством, согласно пункта 213.3 статьи 213 настоящего Кодекса;

213.1.6. объемы и стоимость утраченных подакцизных товаров (продукции), превышающие установленные нормы потерь с учетом пункта 214.6 статьи 214 настоящего Кодекса.

213.2. Операции с подакцизными товарами, которые не подлежат налогообложению:

213.2.1. вывоза (экспорта) подакцизных товаров (продукции) плательщиком налога за пределы таможенной территории Украины.

Товары (продукция) считаются вывезенными (экспортированными) плательщиком налога за пределы таможенной территории Украины, если их вывоз (экспорт) удостоверен надлежаще оформленной таможенной декларацией в том числе, если отгрузка произошла в отчетном периоде, а вывоз (экспорт) — в следующем отчетном периоде и на дату представления декларации по акцизному налогу за отчетный месяц имеющаяся такая таможенная декларация;

213.2.2. ввоз на таможенную территорию Украины ранее экспортируемых подакцизных товаров (продукции), в которых обнаружены недостатки, препятствующие реализации этих товаров на таможенной территории страны импортера, для их возвращения экспортеру.

Такие подакцизные товары (продукция) осуществляется их продавцом (экспортером) без последующей реализации на таможенной территории Украина.

213.3. Операции с подакцизными товарами, которые освобождаются от налогообложения:

213.3.1. реализации легковых автомобилей для инвалидов, в том числе детей-инвалидов, оплата стоимости которых осуществляется за счет средств государственного или местных бюджетов, средств фондов обязательного государственного страхования, а также легковых автомобилей специального назначения (скорая медицинская помощь и для нужд центральных органов исполнительной власти, который реализуют государственную политику в сферах гражданской защиты, спасательного дела, пожарной и техногенной безопасности), оплата стоимости которых осуществляется за счет средств государственного и местных бюджетов;

213.3.2. ввоз подакцизных товаров (продукции) на таможенную территорию Украины, предназначенных для официального (служебного) пользования дипломатическими представительствами иностранных государств, консульскими учреждениями иностранных государств и для личного использования членами дипломатических представительств иностранных государств, консульских учреждений иностранных государств исходя из принципа взаимности относительно каждого отдельного государства.

В случае реализации на таможенной территории Украины подакцизных товаров (продукции), которые были ввезены с освобождением от налогообложения в соответствии с нормами настоящего подпункта, налог уплачивается лицами, реализующих или передают во владение, пользование или распоряжение такие подакцизные товары (продукцию), не позднее даты такой реализации одновременно с уплатой налога на добавленную стоимость по ставкам, действовавшим на момент подачи таможенной декларации при ввозе подакцизных товаров (продукции) на таможенную территорию Украины;

213.3.3. Ввоз подакцизных товаров (продукции) из-за пределов таможенной территории Украины на таможенную территорию Украины, если при этом по закону не взимается налог на добавленную стоимость в связи с размещением товаров (продукции) в таможенных режимах: реимпорта , транзита, временного ввоза, таможенного склада, свободной таможенной зоны, беспошлинной торговли, переработки на таможенной территории, уничтожения или разрушения, отказа в пользу государства;

213.3.4. безвозмездной передачи для уничтожения подакцизных товаров (продукции), конфискованных по решению суда и таких, что перешли в собственность государства вследствие отказа собственника, если они не подлежат реализации (продажи) в установленном законодательством порядке;

213.3.5. реализации подакцизных товаров (продукции), кроме нефтепродуктов, произведенных на таможенной территории Украины, используются как сырье для производства подакцизных товаров (продукции);

213.3.6. ввоз на таможенную территорию Украины подакцизных товаров (продукции), которые используются как сырье для производства подакцизных товаров (продукции), при предъявлении органа государственной таможенной службы лицензии на право производства (кроме производства нефтепродуктов);

213.3.7. ввоза физическими лицами на таможенную территорию Украина подакцизных товаров (продукции) в размере, не превышают норм беспошлинного ввоза, установленных Таможенным кодексом Украины;

213.3.8. реализации непосредственно отечественными производителями алкогольных напитков и табачных изделий магазинам беспошлинной торговли. Основанием для освобождения от уплаты налога продукции, предназначенной для реализации магазинами беспошлинной торговли, является надлежащим образом оформленная таможенная декларация, которая оформляется при отгрузке продукции от такого производителя;

213.3.9. ввоз на таможенную территорию Украины подакцизных товаров (продукции) (кроме алкогольных напитков и табачных изделий) как международной технической помощи, предоставляемой в соответствии с международными договорами Украины, согласие на обязательность которых предоставлено Верховной Радой Украины, или как гуманитарной помощи, предоставленной согласно нормам Закона Украины «О гуманитарной помощи»;

213.3.10. ввоз аккредитованными государственными испытательными лабораториями и / или субъектами хозяйствования, имеющих лицензии на производство табачных изделий, эталонных (мониторинговых) или тестовых образцов табачных изделий (не предназначенных для продажи в розницу) для проведения исследований или испытаний (калибровки лабораторного оборудования, проведение дегустации, изучение физико-химических показателей, дизайна);

213.3.11. реализации сжиженного газа на специализированных аукционах для нужд населения в порядке, установленном Кабинетом Министров Украины.